Бернард Б. Фолл - Пекло в дуже маленькому місці: облога Дьєнб'єнфу

[pericles]

< продовження 8 >

До 10:40 частина 1-ї роти була розгорнута навколо майора Біжара на південних околицях Наташі. До 10:00 ще два взводи цієї роти перегрупувалися й зараз прямували на захід, до селища Муонг Тенг. Саме в цей час лейтенант Аллер дістався командного пункту майора Біжара.

"Ваш ствол готовий, Аллер?" - спитав Біжар.

"Ствол готовий, пане командире!"

"Добре, зробіть низку з десяти пострілів по околицях селища".

Відповідь Аллера про те, що міномет то в нього є, але він не зміг знайти міни до нього, загубилася в галасі бою. Після кількох хвилин пошуків серед вантажних парашутів, які все ще падали до зони десантування, він нарешті знайшов три міни, які ощадливо приберіг на випадок чергової надзвичайної потреби.

Проблема розпізнавання підрозділів ще більше ускладнилася через зміну в останню хвилину кольору димових сигналів, призначених для кожної роти, а також через те, що після того, як були зроблені останні аерофотознімки Наташі, посеред зони десантування був похований поважний вождь племені Тай та його поховання, добре позначене кількома прапорцями племені, зараз помилково сприймалося десантниками, що заблукали, як точка збору. Таке відносне зосередження французьких військ в одній точці не залишилося непоміченим В'єтмінєм, міномети якого об 11:30 відкрили потужний вогонь по центру зони десантування. До того часу Біжару нарешті вдалося встановити радіозв'язок з усіма своїми ротами, але не з командним літаком, який все ще кружляв над долиною. Поволі поле бою почало набувати обрисів: 3-я рота підкріпила 1-у роту, яка все ще була притиснута щільним вогнем противника; 2-а рота тримала свої позиції на заході; 4-а рота, що перебувала у стані збору, зараз просувалася на північ.

Командний пункт (КП) Біжара все ще був трохи більшим за невелику улоговинку поряд зі стежкою через рисове поле. Там сам майор Біжар, чий особистий позивний "Бруно" чітко пролунав на радіохвилях, взяв на себе командування боєм завдяки тому, що спостерігач назвав "купою радіодеталей від радіостанції ANPRC-10 армії США". Антена його власної командної рації була зламана ворожим вогнем, але о 12:15 над полем бою з'явився крихітний літак-спостерігач французької армії Morane-500, який завдяки своєму радіообладнанню діяв як ретранслятор між десантниками на землі та зовнішнім світом. Це було дуже добре, оскільки міномети батальйону все ще були без боєприпасів, а 35-й повітряно-десантний артилерійський так і не знайшов свої стволи до кінця бою. Саме у такий спосіб було викликано авіаудари по Дьєнб'єнфу. Кілька літаків B-26 стояли напоготові з самого початку повітряного десантування, очікуючи на формування нерухомої лінії фронту, яка б дозволила їм втрутитися без ризику влучити по своїх. Тепер втручання відбулося за тим, що десантники пізніше назвуть "хірургічною точністю". Хмара чорного диму почала здійматися вздовж напрямку зі сходу на захід маленького селища, а щільність ворожого вогню значно зменшилася. Проте, спроба 1-ї роти провалилася та вона була притиснута шквальним вогнем з автоматичної зброї, коли знов спробувала о 15:30 оточити Дьєнб'єнфу з півночі. Біжар знов запросив авіаудар, який зруйнував увесь центр Дьєнб'єнфу. Водночас його власні міномети, які нарешті знайшли достатню кількість боєприпасів, почали накривати ймовірні шляхи відходу ворога на південь. Наразі 3-я рота прорвалася до східної частини Дьєнб'єнфу, в той час як лівий фланг 1-ї роти в жорстоких боях від хати до хати просувався головним шляхом селища до штабу 148-го окремого полку В'єтміню, де штабна рота 910-го батальйону зайняла останню позицію, прикриваючи відступ штабу полку. І це їй добре вдавалося.

У своїх останніх зусиллях 6 BPC був підтриманий 1 BPC майора Жана Суке, підрозділи якого перебували в готовності в Ханої з 06:30. З загальною чисельністю у 911 чоловік (з яких 413 були в'єтнамцями), 1 BPC був, ймовірно, одним з найбільших повітряно-десантних батальйонів в Індокитаї. Батальйон підготувався до вильоту о 13:30 на тридцяти транспортних літаках С-47, що перевозили 722 десантники та 28 окремих мішків зі спорядженням. Його десантування о 15:00 до ЗД "Наташа", яка повністю утримувалась бійцями 6 BPC загалом пройшло без подій, хоча один з десантників його 3-ї роти зіткнувся при приземленні з вояком В'єтмінью, якого він вбив, а четверо інших десантників були поранені шаленими пострілами ще в повітрі. Одинадцять чоловік не змогли виконати стрибок за наказом випускаючого через проблеми зі спорядженням, що виникли в останню мить.

< якщо цікаво, то далі буде . . . >

p.s. Завжди вітаються вказівки на помилки.

[pericles]

< продовження 9 >

II/1 RCP Брешіньяка зіткнувся з проблемою, що завжди є прокляттям масованого десанту: його було здебільшого неправильно скинуто та розкидано на надто великій ділянці. Окрім цього, завдання захисту штабу повітряно-десантної бойової групи, що стрибала разом з ним, сповільнила його зусилля прийти на допомогу двом іншим батальйонам, які зачищали від ворога Дьєнб'єнфу та його околиці. Поганий радіозв'язок з іншими підрозділами посилював його недостатню дієвість. Як наслідок, густо зарослу місцевість вздовж річки Нам-Юм на південь від Дьєнб'єнфу так і не вдалося успішно заблокувати, і основна частина сил комуністів втекла в цьому напрямку. Однак до ночі II/1 RCP наблизився до південно-східної околиці Дьєнб'єнфу та з'єднався з двома іншими батальйонами. Початкова ціль операції "Кастор" була виконана.

Загалом французьке верховне командування мало усі підстави бути задоволеним. 1-а повітряно-десантна бойова група висадила 1827 десантників на захищену позицію в 220 милях в тилу ворога, втративши лише 11 загиблими й 52 пораненими, та закріпилася на позиціях менш ніж за шість годин бою. Вже вдень 20 листопада розпочалося десантування спорядження до ЗД "Октавія". Після початкового періоду розгубленості, що, здається, є нормальним супроводом десантування, командування налагодилось. Група зв'язку ВПС під командуванням капітана П'єра Лорійона стрибала разом з 6th BPC та розташувалася біля командного пункту Біжара на південному боці "Наташі". О 16:02 з сусіднього Лайтяу прибули перші два гелікоптери H-19B американського виробництва, доставляючи два УКХ та один високочастотний передавач для авіанавідників. Це забезпечило їм прямий зв'язок з транспортними літаками, B-26 бомбардувальної групи 1/25 "Туніс/Tunisie" та радіостанціями SCR-300 десантних батальйонів. На зворотному шляху гелікоптери забрали найважчих поранених.

Втрати французами спорядження були незначними та здебільшого пов'язані з розпорошенням парашутів зі спорядженням. Відсутні міномети та безвідкатні гармати були знайдені наступного ранку, але тринадцять радіостанцій були розбиті під час висадки, що частково пояснювало труднощі зі зв'язком між різними підрозділами. З боку В'єтміня на полі бою було знайдено дев'яносто вбитих в однострої; але, вірні своїй усталеній звичці приховувати свої втрати навіть у самій гущі бою, комуністи забрали майже усіх своїх поранених, за винятком чотирьох, що були взяті французами живими. Подальше виявлення поховань, нашвидкуруч викопаних на околиці долини, вказують, що втрати комуністів можливо були більшими. Французи також знайшли лише один автомат та десять пістолетів-кулеметів, що свідчить про дисциплінованість ворожих солдатів. З іншого боку, вони захопили зібрану в одну купу сотню польових наплічників 226-ї роти та більшість документів 148-го полку, залишених у його штабі в Дьєнб'єнфу. З настанням ночі три батальйони встановили щільне кільце навколо Дьєнб'єнфу. Біжар облаштував у селищі свій командний пункт. Зараз "Наташу" захищав 1st BPC, посилений двома батареями десантної артилерії та ротою 120-мм важких мінометів. Там розташувалася десантна хірургічна бригада, а отець Шевальє втішав поранених та відспівував вмираючих й загиблих. Так закінчився перший день битви за Дьєнб'єнфу.

< якщо цікаво, то далі буде . . . >

p.s. Завжди вітаються вказівки на помилки.

[pericles]

< продовження 10 >

21 листопада 1953 року GAP 2 (2-га повітряно-десантна бойова група) та штаб командування всієї операції в Дьєнб'єнфу під командуванням генерала Жіля були десантовані в долину. Сорокадев’ятирічний Жіль дбайливо сховав скляне око в нагрудну кишеню комбінезона й безперешкодно приземлився на стерню зібраного рисового поля. Командир GAP 2, підполковник П’єр Ланґле, який стрибнув о 08:00 разом із 1er BEP (1-й іноземний парашутний батальйон), важко травмував ліву щиколотку при приземленні та був евакуйований наступного дня до Ханоя літаком. Проклинаючи свою невдачу, він, зрештою, пропустить усе найцікавіше в битві за Дьєнб’єнфу. Із 653 десантників (зокрема 336 в’єтнамців), які здійснили стрибок, у 1er BEP лише четверо зазнали несмертельних травм під час приземлення. Акуратно склавши парашут згідно з уставом, генерал Жіль повільно пішов до тимчасового командного пункту свого друга, майора Біжара. Дорогою він привітався з двома армійськими фотографами — Андре Лебоном і Даніелем Камю, які напередодні висадилися в Дьєнб’єнфу разом із II/1er RCP (2-м батальйоном 1-го парашутно-десантного полку). Згодом Лебон втратить ногу в Дьєнб’єнфу. А Камю у травні 1954 року вирушить у смертельний похід до комуністичних таборів для в’язнів. З прибуттям до Дьєнб’єнфу Жіля та його командної групи операцією "Кастор" відтоді керували безпосередньо з Дьєнб’єнфу.

Ще однією цікавою особливістю другого дня в Дьєнб’єнфу став початок десантування важкої техніки в ЗД "Октавія", хоча іноді не зовсім так, як було заплановано. Два семитонні бульдозери були скинуті з C-119 "Flying Boxcars". Це було захопливе видовище: між хвостовими балками першого літака з’явився малий витяжний парашут, за ним — основний парашут із куполом площею майже 9000 квадратних футів, а тоді й палета з бульдозером. З невідомої причини перший бульдозер відчепився від парашута і, здригнувши землю, увігнався носом на десять футів у м'який ґрунт рисового поля. Інший бульдозер прибув звичнішим шляхом і був негайно використаний для засипання ям на головній злітній смузі Дьєнб’єнфу. Відтоді до Дьєнб’єнфу почали літати цивільні екіпажі. Французькі ВПС відчували нестачу літаків і особового складу, тож в Індокитаї стало звичним, що цивільні авіалінії тимчасово надавали додаткові літаки та екіпажі навіть у зонах бойових дій. Операція "Кастор" не стала винятком. О 06:00 21 листопада екіпажі пройшли інструктаж у штабі транспортної групи 1/64 "Béarn" (Беарн) в ханойському аеропорту Зялам. Цивільні екіпажі складалися з пілотів-ветеранів, які налітали десятки тисяч годин у неймовірних умовах Індокитаю: маленькі ґрунтові аеродроми в низинах глибоких долин, відсутність навігаційних засобів, нечисленні та неточні метеозведення, а також нерегулярне й неякісне технічне обслуговування. Оскільки польоти до Дьєнб’єнфу вимагали руху в щільному строю, до чого цивільні пілоти навряд чи звикли, інструктаж був особливо ретельним.

Пояснивши суть операції, полковник ВПС Франції звернувся до пілотів і сказав: "А тепер, панове, я хотів би поговорити з вашими штурманами."

Це викликало дружній регіт. В Індокитаї цивільні пілоти самостійно здійснювали навігацію.

До того часу, як 8e BPC (8-й ударний парашутний батальйон) о 13:05 висадив 656 десантників і 19 вантажних парашутів у долину, повітряний простір над нею перетворився на справжню карусель повільно кружляючих літаків. Чотиримоторні "Пріватіри" (Consolidated PB4Y-2 Privateer) французької морської ескадрильї 28.F, завдяки великій дальності польоту, особливо ефективно бомбардували підступи комуністів до долини. Їм допомагали швидші й маневреніші B-26 і "Беркети" (Grumman F8F Bearcat), які сприяли прориву десантників крізь відступаючі частини 148-го полку. Нарешті, незграбні транспортні літаки, що мали скинути 190 тонн вантажу протягом перших двох діб. 8e BPC втратив п’ятьох десантників, які зазнали легких травм під час приземлення, і негайно залишив ДЗ "Наташа", щоб узяти участь у відновленні злітної смуги. По дорозі бійці минули невеликий ряд акуратних білих хрестів, встановлених в головах свіжовикопаних могил. Позаду них стояв щойно встановлений флагшток із французьким триколором. Того ж ранку раніше поховали загиблих напередодні. Парашути, що доправили їх у долину, стали їм саванами.

У неділю вранці, 22 листопада, останній із десантних батальйонів, що мали сформувати початковий гарнізон долини, було десантовано разом із полковником Домініком Бастіані, який мав перебрати на себе командування в долині та замінити генерала Жіля. У тій самій групі десантування разом із групою командування 5e BPVN (5-го в'єтнамського парашутного батальйону), в якій також перебували Бастіані та його штаб, була мадемуазель Бріжіт Фріанг. Бріжіт була добре відома в Індокитаї, оскільки була єдиною жінкою-репортеркою у всьому командуванні, яка мала свідоцтво військового парашутиста та рекорд із п'яти бойових стрибків, зокрема під час відчайдушних ар'єргардних боїв 6e BPC (6-го колоніального парашутного батальйону) у листопаді 1952 року в Ту Ле.

< якщо цікаво, то далі буде . . . >

p.s. Завжди вітаються вказівки на помилки.

[pericles]

< продовження 11 >

Метушня та хаос у Дьєнб'єнфу поступово набували впорядкованості. Генерал Жіль пересувався між своїм штабом і командними пунктами батальйонів на десантному мотоциклі, тоді як офіцери нижчого рангу користувалися велосипедами. Деякі з найбільш заповзятливих молодших офіцерів просто взяли у тай гірських поні. Чимало з них знайшли прив'язаними під селянськими будинками тай, зведеними на палях. Інтенсивна робота лопатами підготувала частину аеродрому до приймання невеликих літаків, а військові інженери почали укладати довгі ряди збірних ПСП (перфорованих сталевих плит), щоб створити те, що згодом стало сталевою злітною смугою завдовжки 3500 футів. По всій долині пахло горілою деревиною, коли війська почали розчищати підступи до аеродрому, а також пагорби та рівнини, що згодом стали частинами різних опорних пунктів. На той час у долині перебувало загалом 4560 вояків. Що ж до мешканців тай, то чимало з них, налякані, втекли в сусідні гори, звідки спостерігали за дивними подіями, що розгорталися в їхніх селах. Оскільки вони тривалий час були пов’язані з французами, то тепер почали боязко повертатися до своїх домівок. Незабаром почалася жвава торгівля: солдати й селяни обмінювали консервовані пайки на свіжу птицю та овочі, а групи маленьких дітей тай із нестримною цікавістю юрмилися навколо десантників, які займалися своїми справами. Головною атракцією стали радисти з їхніми раціями, що пищали.

Першим відвідувачем, який прибув до Дьєнб’єнфу, став командувач Північного театру воєнних дій генерал Рене Коньї. Він прибув рано-вранці в неділю на невеликому літаку зв’язку „Бівер“ (de Havilland Canada DHC-2 Beaver) канадського виробництва, завантаженому велосипедами. Блакитноокий велетень Коньї був наймолодшим генерал-майором Франції. Важкий вузлуватий ціпок допомагав йому впоратися з сильною кульгавістю — нагадуванням про те, як генерал постраждав від рук гестапо, коли очолював групу Опору проти нацистів під час Другої світової війни. Гестапівці піддали його тортурам, і він провів два роки в сумнозвісних таборах смерті Бухенвальд і Дора, звідки його звільнили лише після Дня Перемоги. Згодом багато говоритимуть про роль Коньї у плануванні битви при Дьєнб’єнфу та його загальне командування під час операції. Коли він приземлився в Дьєнб'єнфу, то вже знав, що багато старших офіцерів його командування, зокрема Бастіані та Жіль, виступали проти ідеї створення ще одного авіаційного плацдарму в тилу комуністів. Кількома місяцями раніше, 12 серпня, авіабазу Нашан, що знаходилася набагато ближче до Ханоя, ніж Дьєнб'єнфу, нарешті евакуювали, оскільки її утримання вимагало більше військ і повітряного транспорту, ніж це було виправдано. На той час усі погоджувалися, що ізольовані й укріплені, наче "їжак", позиції навряд чи виправдовували витрати на їх утримання. Але, як ми побачимо, Дьєнб’єнфу був обраний саме тому, що долина (найбільша в усіх північних гірських районах Індокитаю) була надто великою, щоб стати позицією "їжака", в якій французькі війська могли б опинитися в ізоляції. Тут був простір для маневру. Можна було б використати танки, якби їх можна було доправити повітрям, як це станеться згодом. Зокрема, генерал Жіль, який особисто керував важкою обороною Нашана протягом шести виснажливих місяців і саме там отримав свої генеральські зірки (у французькій армії бригадні генерали носять дві зірки), не бажав знову проходити через подібне.

"Я буду дуже щасливий, — сказав він того дня Коньї під час приватної розмови французькою мовою з каталонським акцентом, якою говорили в його рідному районі на Піренеях, — коли ви знайдете мені тут наступника. У Нашані я провів пів року свого життя, наче щур. Використовуйте мене там, де я буду на свіжому повітрі."

"Обіцяю", — сказав Коньї. "Це лише справа кількох днів."

Поки Коньї та Жіль розмовляли, на злітну смугу приземлився Morane 500 — перший із трьох літаків-коригувальників 21e GAOA (21-ї авіаційної групи артилерійського спостереження), які отримали прізвисько "Цвіркун" через свою здатність стрибати на траві та високі стійки шасі. Поступово збільшені до шести літаків, вони мали стати очима цитаделі.

< якщо цікаво, то далі буде . . . >

p.s. Завжди вітаються вказівки на помилки.

[pericles]

< продовження 12 >

Тим часом інший аспект битви за Дьєнб'єнфу відбувався приблизно за шістдесят миль на північ, на авіабазі Лайтяу. Лайтяу був столицею всієї Федерації Тай і резиденцією федерального президента Део Ван Лонга. Лайтяу, як і Дьєнб'єнфу, був відрізаний від зовнішнього світу понад два роки. Його крихітна злітна смуга, обмежена з одного боку річкою, а з іншого — крайніми будинками маленького містечка, була значно відкритішою, ніж смуга Дьєнб'єнфу. Пілоти казали, що Лайтяу був єдиним аеродромом у світі, де літаки могли бути збиті зенітними кулеметами, які стріляли по них зверху вниз. Гарматні позиції, приховані на високих пагорбах, контролювали цю останню твердиню французької території всередині комуністичної зони. Наприкінці 1953 року стало зрозуміло, що навіть незначні зусилля військ В'єтміню можуть призвести до військової катастрофи в Лайтяу — військовій невдачі, яка ускладнилася б політичними наслідками втрати останнього урядового осередку в гірських районах. Саме ці політичні міркування відіграли вирішальну роль у рішенні французів знову окупувати ще один опорний пункт у зоні племені тай. 4 листопада 1953 року було ухвалено рішення про евакуацію Лайтяу та переведення уряду Федерації Тай на нову авіабазу в Дьєнб'єнфу. Французький командир у Лайтяу, підполковник Транкарт, був поінформований про заплановану евакуацію Лайтяу (операція "Поллукс/Pollux") 13 листопада. Транкарт негайно наказав вивести до Дьєнб'єнфу 1-шу мобільну групу партизанів тай (GMPT 1), яку очолював зять Део Ван Лонга євразійського походження, капітан Бордьє. Виведення 700 вояків через добре знайому їм місцевість спочатку не викликало особливих проблем. Однак коли вони були за два дні маршу від Дьєнб'єнфу, мобільні підрозділи 148-го полку нарешті наздогнали їх, і останній відрізок шляху перетворився на безперервний бій із добре влаштованими засідками комуністів. Доводилося прориватися з мінометним вогнем і безперервними контратаками. 23 листопада о 06:30 генерал Жіль наказав II/1er RCP (2-му батальйону 1-го парашутно-десантного полку) Брешіньяка рухатися на північ для з'єднання з партизанами тай. Разом з десантниками на північ вирушила репортер Бріжіт Фріанг. Вони зустріли GMPT 1 у селищі Баннатен, за сім кілометрів на північ від Дьєнб'єнфу, не натрапивши на жодний опір з боку противника. Більшість французьких офіцерів і офіцерів тай пересувалися верхи на міцних місцевих поні. Вояки таїв були одягнені у французьку військову форму та носили крислаті капелюхи. Здавалося, що тижневий похід і майже безперервні перестрілки не вплинули на них. Коли таї увійшли в долину, їхні офіцери змусили їх прийняти щось на кшталт військового строю і розгорнути прапори підрозділу. GMPT 1 ніс французький прапор і прапор Федерації Тай: три вертикальні смуги синього, білого та синього кольорів із шістнадцятикутною червоною зіркою в центрі білого поля. Зірка символізує шістнадцять чау, або феодальних баронств Федерації Тай. В'єтнамських прапорів не було. Десантники Брешіньяка віддавали честь, коли вояки тай проходили повз них.

До Парижа новина про операцію "Кастор" надійшла після того, як майже всі п'ятничні газети вже закрилися. Однак у суботу, 21 листопада, більшість газет вийшла із заголовками, у яких незмінно завищені цифри свідчили про те, що французькі офіційні джерела навмисно надали пресі перебільшені дані. Типовий заголовок газети "Paris-Presse" звучав так:

Блискавична операція в Тонкіні — десантувавшись зі 150 "Дакот", тисячі французько-в'єтнамських десантників захопили Дьєнб'єнфу... "Це не рейд. Ми зайняли це місце, і ми там залишимося", — заявляє генерал Коньї.

Окрім комуністичної преси, для якої напад на Дьєнб'єнфу був черговим актом "колоніальної агресії", лише авторитетна "Le Monde" була значно менш оптимістична щодо операції. Уникаючи гучних заголовків, газета представила стриманий звіт про операцію (з тими самими цифрами, що й усі інші газети), але додала таке застереження:

Однак немає впевненості, [що ворог] не відреагує найближчим часом. Уся територія Дьєнб'єнфу, як і вся країна Тай загалом, є основним районом виробництва опіуму, звідки В'єтмінь отримує значні ресурси, зокрема кошти для оплати постачання спорядження, зброї та боєприпасів із комуністичного Китаю. Хо Ші Мін також використовує підпільний продаж опіуму по всьому Індокитаю для фінансування своїх розвідувальних служб і пропаганди, а також для оплати своїм військам.

Такий погляд на ситуацію в Дьєнб'єнфу виявився цілком правильним. Сама по собі Дьєнб'єнфу, як багата долина, що забезпечує вільний доступ до Лаосу, була бажаним шматком. А коли французьке командування спланувало розміщення значних сил у цій долині з відносно незначною підтримкою артилерії та бронетехніки, а також на граничній дальності дії їхньої авіації, командування комуністів почало сприймати долину Дьєнб’єнфу як вельми привабливу ціль.

< кінець 1 глави >

p.s. Завжди вітаються вказівки на помилки.